Приєднатися
БЛОГ ВІКТОРІЇ ЖУРАВЕЛЬ
Аналіз судової практики Печерського районного суду м. Києва щодо розгляду клопотань про взяття особи під варту із 01.01.2017 по 01.07.2017
РЕЗУЛЬТАТ:
Важливо зазначити, що нині не існує єдиної судової практики із розгляду клопотань про обрання особам запобіжних заходів. Як зазначає суддя Верховного суду України Богдан Пошва, наразі створення єдиної судової практики у цих питаннях доволі складно реалізувати, адже судові ухвали такого виду можуть бути оскаржені лише в апеляційному порядку, а їх касаційне оскарження не допускається. Отже, це питання повністю перебуває поза межами контролю Верховного Суду України та касаційних судів. Проте, створення єдиного розуміння суддями законодавства щодо обрання запобіжних заходів та єдиної практики його застосування є одним із найважливіших завдань суду та запорукою утвердження демократичних засад функціонування суспільства. Відповідно, питання обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою потребує грунтовного дослідження. Для аналізу було обрано ухвали слідчих суддів Печерського районного суду міста Києва за період з 1 січня 2017 року по 1 липня 2017 року.
Тримання під вартою є найбільш суворим запобіжним заходом, що застосовується у кримінальному провадженні, і пов’язаний із суттєвим обмеженням основоположних прав людини, перш за все, – права на свободу та особисту недоторканність, гарантованих ст. 29 Конституції України, ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.) та ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.). Суворість правообмежень при обранні запобіжного заходу у виді тримання під вартою обумовлюється наявністю сукупності обставин, які мають бути обов’язково враховані слідчим суддею, а саме:
  • наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення;
  • наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, і на які вказує слідчий, прокурор;
  • недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Разом із тим, забезпеченості прав особи, стосовно якої стоїть питання про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, сприяють: судовий розгляд, який відповідає вимогам справедливості і грунтується на засадах замагальності, що передбачає самостійне обстоювання сторонами їхніх правових позицій, та свободі надання ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, рівності сторін у процесі, гласності, що забезпечує дію принципу правової визначеності і виключає можливість прийняття неправосудних рішень та свавільного обмеження конституційних прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого. Крім того, важливою особливістю застосування до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є вимога ч. 3 ст. 183 КПК, відповідно до якої слідчий суддя, суд постановляючи ухвалу про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов’язків, передбачених КПК. Виняток з наведеного вище правила становить положення ч. 4 ст. 183 КПК.
Таке твердження відповідає п. 3 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., згідно з яким «взяття під варту осіб, котрі чекають судового розгляду, не повинно бути загальним правилом». Тобто взяття особи під варту під час досудового розслідування ( на підставі ухвали слідчого судді) або під час судового проваждення (на підставі ухвали суду) має переслідувати, чітку, визначену законодавством мету - забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків та запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення.
Як свідчить практика розгляду клопотань сторони обвинувачення у кримінальному провадженні про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, значна кількість таких клопотань слідчими суддями задовольняються. За загальним правилом, судді задовольняючи клопотання керуються положеннями КПК України, тобто можна відзначити дві домінуючі підстави для задоволення клопотання: 1) доведена наявність хоча б одного із ризиків, передбачених статтею 177 КПК України; 2) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів, не пов’язаних із триманням під вартою, для запобігання ризиків. Посилання слідчого судді на такі підстави, найчастіше, пов’язане із наявністю незнятої чи не погашеної, у встановленому порядку, судимості підозрюваного, обвинуваченого, що свідчити про загрозу вчинення ним нових кримінальних правопорушень, відсутністю постійного місця проживання в межах територіальної юрисдикції суду та ін.
При задоволенні клопотання слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, слідчі судді Печерського районного суду міста Києва брали до уваги також і інші позиції, зокрема: наявність обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення, факт оголошення у розшук, а також приписи ч. 2 ст. 183 КПК України. Такі підстави задоволення клопотання є значно менше розповсюдженими.
Необхідно зазначити, що, порівняно з кількістю ухвал, якими слідчі суддя задовольняють клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, кількість відмов у задоволення відповідних клопотань не є надто поширеною практикою, хоча такі ухвали не є поодинокими.
Відповідно до ч. 1 ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК, тобто у разі недоведеності прокурором, що більш м’який запобіжний захід зможе утримати особу від переховування від органів досудового розслідування або суду, знищення доказів вчинення злочину, тощо, слідчий суддя зобов’язаний відмовити у задоволення клопотання.
Із попередньою підставою безпосередньо пов’язаним є недолучення до клопотання документів, передбачених ч.З ст.184 КПК України, а саме, копій матеріалів, якими слідчий обґрунтовує свої доводи, переліку свідків, яких слідчий/прокурор вважає за необхідне допитати.
Після проведення аналізу ухвал слідчих суддів можна визначити певну тенденцію щодо відмови у задоволенні клопотань, посилаючись на особисті якості підозрюваного, обвинуваченого. Різні слідчі судді печерського районного суду міста Києва в мотивувальній частині ухвали зазначали, що стійкість соціальних зв'язків підозрюваного/обвинуваченого (вік, стан здоров'я, сімейний стан, наявність малолітніх або неповнолітніх дітей на його утриманні, наявність постійного місце проживання, постійної роботи, гарні відгуки за місцем роботи) зменшують вірогідність існування ризиків, передбачених статтею 177 КПК України. Проте, позитивні характеристики підозрюваного не спростовують існування в кримінальному провадженні ризиків, визначених п.п. 1-4 ч.1 ст. 177 КПК України, відповідно, такі критерії мають бути оцінені у системі.
Серед найменш поширених підстав для відмови у задоволення клопотання слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою можна виділити: 1) неналежне повідомлення про підозру; 2) неявка слідчого, прокурора у судове засідання і непідтримання ним свого клопотання, як наслідок.
Отже, проаналізувавши судову практику із розгляду слідчими суддями Печерського районного суду міста Києва за останні пів року можна спостерігати значну перевагу випадків задоволення клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Оскільки, такий запобіжний захід є нерозривно пов’язаним із суттєвим обмеженням конституційних прав і свобод особи, рішення щодо його застосування має грунтуватися на всебічному аналізі доказів там відповідати вимогам справедливості. Підтвердженням такої позиції слугують низка рішень Європейського суду із прав людини. Як наслідок, такі провадження мають бути об’єктом підвищеного контролю з боку держави та суспільства, адже свобода особи від свавільних арештів є одним із фундаментальних прав особи та є запорукою розвитку демократичного суспільства та правової держави, шляхом підвищення довіри до правосуддя.