Приєднатися

Ініціювання та укладення угоди про примирення не підконтрольне прокурору (на відміну від угоди про визнання винуватості)

Ініціювання та укладення угоди про примирення не підконтрольне прокурору (на відміну від угоди про визнання винуватості)

02.09.2016
1213

Суд відразу наголошує, що примирення є комплексним, міжгалузевим інститутом кримінального та кримінального процесуального законодавства, спрямованого на задоволення/відновлення прав потерпілого та заохочення позитивної посткримінальної поведінки суб'єкта злочину. На забезпечення дієвості правових механізмів інституту примирення, його цілей і мети впливають «складні» зв'язки між принципами публічності і диспозитивності. 

Суд підкреслює, що норми статей 468 і 469 КПК в поєднанні з положеннями пункту 7 статті 474 цього Кодексу є втіленням основних цінностей інституту примирення. Тому при визначенні того, чи можна укладати угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим щодо злочинів невеликої тяжкості - двооб'єктного (багатооб'єктного) злочину (частина перша статті 286 КК), суд має керуватись не тільки формальними вимогами цих норм щодо видів угод про примирення і класифікацію злочинів, щодо яких такі угоди можуть укладатися, а чітко дотримуватись їх засадничих принципів. 

Враховуючи високі стандарти, які існують у сфері захисту людини та основоположних свобод, і більшу рішучість, яка відповідно й неминуче вимагається при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства, Суд надає особливого значення існуванню в інституті примирення конкуренції принципів публічності і диспозитивності, яка визначає пріоритети публічного і приватного інтересів та їх взаємозв'язок. 

Отже, Суд вважає, що для встановлення співвідношення публічних і приватних пріоритетів в інституті примирення сторін визначальною є категорія «інтерес».

Функціональне призначення категорії інтерес у кримінальному процесі є невід'ємною складовою природи цього феномену. У цьому контексті Суд так само приділяє увагу функціям інтересу, які не можуть бути залишені поза увагою, враховуючи, що питання, порушене заявником, розглядається в площині кримінального процесу.

Суд досліджує природу і нормативний зміст категорії «інтерес» і наголошує, що саме інтерес є важливим інструментом у діяльності суб'єктів кримінально - правових відносин. Інтерес у кримінальному процесі виступає як спонукальна сила, що приводить у рух усю систему судочинства. Відсутність конкретного інтересу або наявність іншого може зупинити або відповідним чином змінити динаміку кримінального процесу. Спонукальна сила формується певними потребами, до задоволення яких і прагне носій інтересу, а саме: особа, держава, суспільство. Так, саме потреба учасників кримінального провадження (так само потенційних учасників, якщо провадження ще не розпочалося) у реалізації власних (приватних), загальнодержавних інтересів слугує першоосновою виникнення, розвитку, зміни та припинення кримінальних процесуальних правовідносин. При цьому категорія «інтерес» у прямій або опосередкованій формі накладає відбиток на кожен із елементів кримінальних процесуальних правовідносин, а саме:

а) статус кожного суб'єкта, його правомочності зумовлені об'єктивно властивими йому інтересами та загальною моделлю консенсусу, якого досягнуто при узгодженні різноспрямованих інтересів (публічного і приватного);

б) кожна складова змісту правовідносин теж визначається інтересами, досягнути яких прагне учасник правовідносин. Закріплюючи права та обов'язки учасників кримінального судочинства, законодавець виходить із потенційної можливості конкретно взятого індивіда використати встановлені правоположення у разі участі у кримінальних процесуальних правовідносинах у тому чи іншому статусі, усвідомлення відповідного інтересу та наявності бажання його реалізувати;

в) об'єктом правовідносин виступають матеріальні й нематеріальні блага, а також дії суб'єктів та їх результати, з приводу яких виникають правовідносини, реалізуються суб'єктивні права та виконуються покладені законом обов'язки суб'єктів правовідносин. Поняття «об'єкти правовідносин» значною мірою збігаються із категорією «інтереси», принаймні в частині щодо матеріальних і нематеріальних благ, в отриманні (збереженні) яких зацікавлений учасник правовідносин. Щодо дій суб'єктів та їх результатів, із приводу яких виникають правовідносини, то такі дії у багатьох випадках є бажаним результатом, оскільки факт їх вчинення надасть можливість реалізувати наявний в учасника кримінального провадження інтерес;

г) юридичні факти як елемент правовідносин також безпосередньо пов'язані з категорією «інтерес». Адже якби та чи інша життєва обставина жодним чином не зачіпала інтересів певних суб'єктів, то вона була б неспроможна породити активність останніх та привести до настання юридичних наслідків. Юридичний факт виступає каталізатором щодо усвідомлення суб'єктом факту ущемлення його інтересів та потреби в їх захисті.                      

Повертаючись до справи, що розглядається, Суд підкреслює, що під час примирення сторін у кримінальному судочинстві кожна зі сторін кримінально-правового конфлікту переслідує свої інтереси. Для потерпілого - це відновлення порушених прав шляхом відшкодування заподіяної злочином шкоди, для захисту якої він у кримінальному процесі наділений відповідними правами. Для обвинуваченого (підозрюваного) - це уникнення кримінальної відповідальності або призначення мінімального покарання. Держава, у свою чергу, будучи носієм публічного інтересу, регулює суспільні відносини, які є предметом кримінального процесуального права. 

Суд нагадує, що під час вирішення кримінально-правових конфліктів Європейський суд з прав людини зобов'язує національні суди дотримуватись балансу між приватними і публічними інтересами.

Угода про примирення, на думку Суду, являє собою ключовий інструмент узгодження інтересів учасників кримінально-правового конфлікту та забезпечення їх балансу. Адже сторони шляхом компромісних і взаємовигідних рішень між собою адаптують норму права про примирення щодо конкретного (їх) випадку, чим задовольняють свої інтереси, а в результаті і суспільні (публічні) інтереси.

Цілком очевидно, що в силу публічного характеру кримінально-правового регулювання угоді про примирення повинна відводитись другорядна роль у забезпеченні балансу інтересів. Проте індивідуальне регулювання учасників конфлікту залежить не тільки від угоди сторін, але і здійснюється завдяки волі осіб, які приймають рішення про примирення, а також норм кримінального процесуального закону, яке передбачає можливість примирення тільки за окремими категоріями злочинів.

У цьому зв'язку Суд підкреслює, що з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України (2012 року), засада диспозитивності розширила свій вплив на значну категорію кримінальних проваджень  і, насамперед, на кримінальні провадження щодо злочинів невеликої тяжкості (стаття 474 цього Кодексу), серед яких виділяється кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 286 КК, - так званий двооб'єктний злочин. Така зміна вектора державної політики, на думку Суду, має підняти на новий рівень і практику реалізації приватних інтересів у кримінальному судочинстві. 

Тобто, існує така група суспільних відносин, охоронюваних кримінальним правом, у яких приватні інтереси їх учасників можуть переважати над суспільними (публічними) інтересами настільки, що волевиявлення потерпілого може мати вирішальне значення для кримінальної відповідальності винної особи. Без наявності приватних інтересів і вираження волевиявлення до їх реалізації ніякі публічні інтереси не можуть бути досягнуті.

Значно більшою мірою диспозитивність властива тим нормам кримінально-процесуального закону, які вимагають узгоджених сторонами і судом рішень. Законодавець зобов'язує суд у таких випадках віддавати перевагу узгодженим сторонами рішень і ухвалити їх своїм рішенням.

У зв'язку з цим Суд зазначає, що прокурор зобов'язаний здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням (стаття 36 КПК), що покладає на нього відповідальність за додержання закону як під час досудового розслідування, так і за кінцеве законне рішення у кримінальному провадженні. Це, в свою чергу, повинно сприяти активній правовій позиції прокурора при укладенні відповідних угод у кримінальному провадженні. Але варто зазначити, що ступінь активності прокурора у процесі укладення відповідних угод залежить безпосередньо від виду угоди, яка укладається у кримінальному провадженні.

Так, ініціювання та укладення угоди про примирення не підконтрольне прокурору, на відміну від угоди про визнання винуватості.

Тому навряд чи існують достатньо обгруновані підстави, як стверджує у заяві прокурор,  обмежувати дію принципу диспозитивності у цій конкретній категорії справ.

Верховний Суд України

Постанова: 31.03.2016

Справа: 5-27кс16





Суд відразу наголошує, що примирення є комплексним, міжгалузевим інститутом кримінального та кримінального процесуального законодавства, спрямованого на задоволення/відновлення прав потерпілого та заохочення позитивної посткримінальної поведінки суб'єкта злочину. На забезпечення дієвості правових механізмів інституту примирення, його цілей і мети впливають «складні» зв'язки між принципами публічності і диспозитивності. 

Суд підкреслює, що норми статей 468 і 469 КПК в поєднанні з положеннями пункту 7 статті 474 цього Кодексу є втіленням основних цінностей інституту примирення. Тому при визначенні того, чи можна укладати угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим щодо злочинів невеликої тяжкості - двооб'єктного (багатооб'єктного) злочину (частина перша статті 286 КК), суд має керуватись не тільки формальними вимогами цих норм щодо видів угод про примирення і класифікацію злочинів, щодо яких такі угоди можуть укладатися, а чітко дотримуватись їх засадничих принципів. 

Враховуючи високі стандарти, які існують у сфері захисту людини та основоположних свобод, і більшу рішучість, яка відповідно й неминуче вимагається при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства, Суд надає особливого значення існуванню в інституті примирення конкуренції принципів публічності і диспозитивності, яка визначає пріоритети публічного і приватного інтересів та їх взаємозв'язок. 

Отже, Суд вважає, що для встановлення співвідношення публічних і приватних пріоритетів в інституті примирення сторін визначальною є категорія «інтерес».

Функціональне призначення категорії інтерес у кримінальному процесі є невід'ємною складовою природи цього феномену. У цьому контексті Суд так само приділяє увагу функціям інтересу, які не можуть бути залишені поза увагою, враховуючи, що питання, порушене заявником, розглядається в площині кримінального процесу.

Суд досліджує природу і нормативний зміст категорії «інтерес» і наголошує, що саме інтерес є важливим інструментом у діяльності суб'єктів кримінально - правових відносин. Інтерес у кримінальному процесі виступає як спонукальна сила, що приводить у рух усю систему судочинства. Відсутність конкретного інтересу або наявність іншого може зупинити або відповідним чином змінити динаміку кримінального процесу. Спонукальна сила формується певними потребами, до задоволення яких і прагне носій інтересу, а саме: особа, держава, суспільство. Так, саме потреба учасників кримінального провадження (так само потенційних учасників, якщо провадження ще не розпочалося) у реалізації власних (приватних), загальнодержавних інтересів слугує першоосновою виникнення, розвитку, зміни та припинення кримінальних процесуальних правовідносин. При цьому категорія «інтерес» у прямій або опосередкованій формі накладає відбиток на кожен із елементів кримінальних процесуальних правовідносин, а саме:

а) статус кожного суб'єкта, його правомочності зумовлені об'єктивно властивими йому інтересами та загальною моделлю консенсусу, якого досягнуто при узгодженні різноспрямованих інтересів (публічного і приватного);

б) кожна складова змісту правовідносин теж визначається інтересами, досягнути яких прагне учасник правовідносин. Закріплюючи права та обов'язки учасників кримінального судочинства, законодавець виходить із потенційної можливості конкретно взятого індивіда використати встановлені правоположення у разі участі у кримінальних процесуальних правовідносинах у тому чи іншому статусі, усвідомлення відповідного інтересу та наявності бажання його реалізувати;

в) об'єктом правовідносин виступають матеріальні й нематеріальні блага, а також дії суб'єктів та їх результати, з приводу яких виникають правовідносини, реалізуються суб'єктивні права та виконуються покладені законом обов'язки суб'єктів правовідносин. Поняття «об'єкти правовідносин» значною мірою збігаються із категорією «інтереси», принаймні в частині щодо матеріальних і нематеріальних благ, в отриманні (збереженні) яких зацікавлений учасник правовідносин. Щодо дій суб'єктів та їх результатів, із приводу яких виникають правовідносини, то такі дії у багатьох випадках є бажаним результатом, оскільки факт їх вчинення надасть можливість реалізувати наявний в учасника кримінального провадження інтерес;

г) юридичні факти як елемент правовідносин також безпосередньо пов'язані з категорією «інтерес». Адже якби та чи інша життєва обставина жодним чином не зачіпала інтересів певних суб'єктів, то вона була б неспроможна породити активність останніх та привести до настання юридичних наслідків. Юридичний факт виступає каталізатором щодо усвідомлення суб'єктом факту ущемлення його інтересів та потреби в їх захисті.                      

Повертаючись до справи, що розглядається, Суд підкреслює, що під час примирення сторін у кримінальному судочинстві кожна зі сторін кримінально-правового конфлікту переслідує свої інтереси. Для потерпілого - це відновлення порушених прав шляхом відшкодування заподіяної злочином шкоди, для захисту якої він у кримінальному процесі наділений відповідними правами. Для обвинуваченого (підозрюваного) - це уникнення кримінальної відповідальності або призначення мінімального покарання. Держава, у свою чергу, будучи носієм публічного інтересу, регулює суспільні відносини, які є предметом кримінального процесуального права. 

Суд нагадує, що під час вирішення кримінально-правових конфліктів Європейський суд з прав людини зобов'язує національні суди дотримуватись балансу між приватними і публічними інтересами.

Угода про примирення, на думку Суду, являє собою ключовий інструмент узгодження інтересів учасників кримінально-правового конфлікту та забезпечення їх балансу. Адже сторони шляхом компромісних і взаємовигідних рішень між собою адаптують норму права про примирення щодо конкретного (їх) випадку, чим задовольняють свої інтереси, а в результаті і суспільні (публічні) інтереси.

Цілком очевидно, що в силу публічного характеру кримінально-правового регулювання угоді про примирення повинна відводитись другорядна роль у забезпеченні балансу інтересів. Проте індивідуальне регулювання учасників конфлікту залежить не тільки від угоди сторін, але і здійснюється завдяки волі осіб, які приймають рішення про примирення, а також норм кримінального процесуального закону, яке передбачає можливість примирення тільки за окремими категоріями злочинів.

У цьому зв'язку Суд підкреслює, що з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України (2012 року), засада диспозитивності розширила свій вплив на значну категорію кримінальних проваджень  і, насамперед, на кримінальні провадження щодо злочинів невеликої тяжкості (стаття 474 цього Кодексу), серед яких виділяється кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 286 КК, - так званий двооб'єктний злочин. Така зміна вектора державної політики, на думку Суду, має підняти на новий рівень і практику реалізації приватних інтересів у кримінальному судочинстві. 

Тобто, існує така група суспільних відносин, охоронюваних кримінальним правом, у яких приватні інтереси їх учасників можуть переважати над суспільними (публічними) інтересами настільки, що волевиявлення потерпілого може мати вирішальне значення для кримінальної відповідальності винної особи. Без наявності приватних інтересів і вираження волевиявлення до їх реалізації ніякі публічні інтереси не можуть бути досягнуті.

Значно більшою мірою диспозитивність властива тим нормам кримінально-процесуального закону, які вимагають узгоджених сторонами і судом рішень. Законодавець зобов'язує суд у таких випадках віддавати перевагу узгодженим сторонами рішень і ухвалити їх своїм рішенням.

У зв'язку з цим Суд зазначає, що прокурор зобов'язаний здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням (стаття 36 КПК), що покладає на нього відповідальність за додержання закону як під час досудового розслідування, так і за кінцеве законне рішення у кримінальному провадженні. Це, в свою чергу, повинно сприяти активній правовій позиції прокурора при укладенні відповідних угод у кримінальному провадженні. Але варто зазначити, що ступінь активності прокурора у процесі укладення відповідних угод залежить безпосередньо від виду угоди, яка укладається у кримінальному провадженні.

Так, ініціювання та укладення угоди про примирення не підконтрольне прокурору, на відміну від угоди про визнання винуватості.

Тому навряд чи існують достатньо обгруновані підстави, як стверджує у заяві прокурор,  обмежувати дію принципу диспозитивності у цій конкретній категорії справ.

Верховний Суд України

Постанова: 31.03.2016

Справа: 5-27кс16



" data-url="http://open-court.org/practice/559/12487/">
Коментарі (0)
Увійдіть, щоб залишити коментар. Увійти