Приєднатися

Іпотека пам'яток архітектури без отримання згоди органу охорони культурної спадщини не є однозначною підставою недійсності договору

Іпотека пам'яток архітектури без отримання згоди органу охорони культурної спадщини не є однозначною підставою недійсності договору

21.01.2017
848

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним іпотечного договору у справі № 6-21066св12, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 13, 14, 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», виходив із того, що за змістом зазначених норм пам'ятки архітектури без згоди відповідного органу охорони культурної спадщини забороняється передавати у користування, володіння або управління. За змістом положень Закону України «Про іпотеку» договір іпотеки не є договором про передачу предмета іпотеки у володіння, користування чи управління іншій особі, тому при укладенні договорів іпотеки щодо пам'яток архітектури не потрібно погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Той факт, що спірний об'єкт визнано пам'яткою архітектури, може бути враховано у разі звернення стягнення на зазначений об'єкт при порушенні зобов'язань за кредитним договором.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого.   

Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.    

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.
  
Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

У справі, яка розглядається, ПП «Будінвест Ю.С.» звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, укладеного 12 березня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД», стороною якого позивач не є.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено між відповідачами без погодження відповідним органом охорони культурної спадщини, чим порушено вимоги статті 319 ЦК, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», статті 6 Закону України «Про іпотеку».

Судами встановлено, що предмет іпотеки за оспорюваним договором, а саме будівля № 28 по б-ру Свободи (б-р Жовтневої революції) у м. Ромни Сумської області, є пам'яткою архітектури місцевого значення, яка включена до реєстру пам'яток архітектури місцевого значення на підставі рішення Сумського облвиконкому від 22 лютого 1984 року № 45 за № 70 - См, і належить на праві власності     ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня       2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно.

За положеннями частини першої статті 317 ЦК зміст права власності у суб'єктивному значенні охоплює правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини восьмої статті 319 ЦК (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

За змістом статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. 

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. 

Отже, власник об'єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб'єктивне право на таке майно (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі його у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

У справі, яка розглядається, відповідач ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» як власник нерухомого майна, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, здійснив своє право на цей об'єкт шляхом передачі його в іпотеку у забезпечення всіх вимог ПАТ АБ «Укргазбанк», які випливають із кредитного договору, укладеного між банком і позивачем у справі як позичальником.

Виходячи із правового визначення поняття іпотеки, наведеного у Законі України «Про іпотеку», іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

З огляду на загальні положення цього Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов'язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця - власника архітектурної пам'ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно.

Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.

Натомість при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов'язань за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об'єктом культурної спадщини, має бути враховано з огляду на положення статті 20 Закону України «Про охорону культурної спадщини», якими передбачено право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення відповідним органом охорони  культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об'єкта культурної спадщини.

Крім того, припущення наявності ймовірного недотримання  процедури погодження з відповідним органом при укладенні оспорюваного договору дає підстави для висновку, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним з підстав, викладених у позовній заяві у справі, що розглядається, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не позивач як боржник за кредитним договором. 

Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи встановлено не було.

За таких обставин висновок господарських судів про укладення оспорюваного правочину з недотриманням вимог законодавства, а відтак, і наявність підстав для задоволення позову, є необґрунтованим, суперечить фактичним обставинам справи і вимогам закону.

Справа:  3-449гс16

Дата: 1 червня 2016 року 

Суд: колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ





Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним іпотечного договору у справі № 6-21066св12, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 13, 14, 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», виходив із того, що за змістом зазначених норм пам'ятки архітектури без згоди відповідного органу охорони культурної спадщини забороняється передавати у користування, володіння або управління. За змістом положень Закону України «Про іпотеку» договір іпотеки не є договором про передачу предмета іпотеки у володіння, користування чи управління іншій особі, тому при укладенні договорів іпотеки щодо пам'яток архітектури не потрібно погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Той факт, що спірний об'єкт визнано пам'яткою архітектури, може бути враховано у разі звернення стягнення на зазначений об'єкт при порушенні зобов'язань за кредитним договором.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого.   

Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.    

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.
  
Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

У справі, яка розглядається, ПП «Будінвест Ю.С.» звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, укладеного 12 березня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД», стороною якого позивач не є.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено між відповідачами без погодження відповідним органом охорони культурної спадщини, чим порушено вимоги статті 319 ЦК, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», статті 6 Закону України «Про іпотеку».

Судами встановлено, що предмет іпотеки за оспорюваним договором, а саме будівля № 28 по б-ру Свободи (б-р Жовтневої революції) у м. Ромни Сумської області, є пам'яткою архітектури місцевого значення, яка включена до реєстру пам'яток архітектури місцевого значення на підставі рішення Сумського облвиконкому від 22 лютого 1984 року № 45 за № 70 - См, і належить на праві власності     ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня       2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно.

За положеннями частини першої статті 317 ЦК зміст права власності у суб'єктивному значенні охоплює правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини восьмої статті 319 ЦК (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

За змістом статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. 

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. 

Отже, власник об'єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб'єктивне право на таке майно (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі його у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

У справі, яка розглядається, відповідач ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» як власник нерухомого майна, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, здійснив своє право на цей об'єкт шляхом передачі його в іпотеку у забезпечення всіх вимог ПАТ АБ «Укргазбанк», які випливають із кредитного договору, укладеного між банком і позивачем у справі як позичальником.

Виходячи із правового визначення поняття іпотеки, наведеного у Законі України «Про іпотеку», іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

З огляду на загальні положення цього Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов'язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця - власника архітектурної пам'ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно.

Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.

Натомість при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов'язань за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об'єктом культурної спадщини, має бути враховано з огляду на положення статті 20 Закону України «Про охорону культурної спадщини», якими передбачено право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення відповідним органом охорони  культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об'єкта культурної спадщини.

Крім того, припущення наявності ймовірного недотримання  процедури погодження з відповідним органом при укладенні оспорюваного договору дає підстави для висновку, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним з підстав, викладених у позовній заяві у справі, що розглядається, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не позивач як боржник за кредитним договором. 

Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи встановлено не було.

За таких обставин висновок господарських судів про укладення оспорюваного правочину з недотриманням вимог законодавства, а відтак, і наявність підстав для задоволення позову, є необґрунтованим, суперечить фактичним обставинам справи і вимогам закону.

Справа:  3-449гс16

Дата: 1 червня 2016 року 

Суд: колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ



" data-url="http://open-court.org/practice/570/13193/">
Коментарі (0)
Увійдіть, щоб залишити коментар. Увійти

інше

17.12.2017 Виселення через борги: вимога письмового попередження про добровільне звільнення приміщення стосується лише позасудового врегулювання на підставі договору
17.12.2017 Виселення з "кредитного" житла - правомірне
17.12.2017 Порушення порядку встановлення ціни в ході торгів призводить до визнання правочину недійсним лише за умови порушення прав позивача
17.12.2017 Продаж майна з торгів є за своєю природою правочином купівлі-продажу
17.12.2017 Факт неналежного повідомлення боржника про торги не є достатньою підставою для визнання торгів недійсними
17.12.2017 ВСУ: вимоги до письмової форми договору банківського вкладу
18.02.2017 Відсутність письмового договору на постачання теплової енергії не звільняє від обов`язку сплатити заборгованість
21.01.2017 У разі укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов'язання у них не виникає солідарної відповідальності між собою
21.01.2017 Позовна давність у кредитних спорах про стягнення боргу відраховується з визначеного договором моменту сплати кожного платежу
21.01.2017 Вимоги до поручителя про погашення боргу можуть бути заявлені в строк 6 місяців
21.01.2017 Вимоги до поручителя можуть бути заявлені у визначений строк
21.01.2017 Порука вважається припиненою у разі зміни основного договору без згоди поручителя
16.01.2017 Стягуючи борг, суд не вправі визначати еквівалент гривневого боргу у доларах
16.01.2017 Записи на зворотному боці розписки - доказ погашення боргу